Людмила Менюк (’’Мальва’’) про ‘’Айдар’’ і ТрО, ейджизм і сексизм на війні, бої за Бахмут і зброю для побратимів

Початок 1970-х . Військове містечко під Магдебургом у Східній Німеччині, де танкова частина радянської армії боронить мир в усьому світі від всюдисущого НАТО.

Біля великого танку стоїть маленька дівчинка Люда. Вона народилася у Вінницькій області, а перші 10 років разом із сім’єю прожила в НДР – Німецькій Демократичній Республіці, де служив її батько-військовий.

Маленькій дівчинці подобається великий танк. А ще подобається, що разом із нею навчаються діти з усіх куточків неосяжного Радянського Союзу. Всі різні, але однаково мріють про мир і співають пісню "Хотят ли русские войны?".

Реклама:

Відповідь на це запитання дівчинка Люда, вона ж Людмила Менюк, вона ж Мальва, отримає ближче до свого п’ятдесятиріччя.

Коли втратить на війні з росіянами сина.

Коли стане першою жінкою в українському війську, яка очолить бронетанкову службу батальйону.

Коли разом із побратимами і посестрами пройде через пекло Сєвєродонецька та Бахмута.

"Чому ми не називаємо війну війною"

24 лютого 2024 року. Друга річниця повномасштабного вторгнення.

На форумі YES у Києві обговорюють героїчний спротив українського народу. До слова запрошують старшого сержанта Людмилу Менюк, позивний "Мальва". Іноземці надягають навушники, щоби чути синхронний переклад. Жінка в пікселі спершу дякує іноземцям у залі.

"Ви сміливі, мужні. Ви приїхали в країну, де йде війна. Страшна війна зі страшним ворогом".

Реклама:

Іноземці напружено аплодують.

"Я думаю, що ваші близькі дуже турбуються про вас і переживають. Ви відправили їм смски, що все ок. Ви живі".

Іноземці з полегшенням аплодують.

"На жаль, я не можу відправити смску своєму сину. Тому що він загинув. Він віддав життя за волю і свободу моєї держави. Я його гарно виховала".

Останні десять років перед Революцією гідності Людмила з молодшим сином Станіславом жили в Москві.

Вона мала невеликий бізнес – доглядала за важкохворими. Він працював фельдшером у приватній клініці. Навесні 2012-го син сказав, що повертається в Україну.

– Я не зрозуміла цього. Все складалося якнайкраще. У нас все було круто, чого ми маємо їхати. Але він наполягав, – згадує Людмила.

Того ж 2012-го вони повернулися в Україну – спочатку син, згодом мати.

Півтора року по тому Станіслав був на Майдані в найстрашніші лютневі дні розстрілів.

– Він мав спортивну статуру, високий, одягнений у червону куртку – ідеальна мішень для снайперів.

Того разу доля його вберегла.

Напочатку березня 2014-го Людмила Менюк востаннє була в Москві. В антракті вистави Большого театру, куди її запросив друг, вона дізнається про окупацію Криму.

– Ми вийшли на перекур, і я почула, як росіяни навколо радісно кричать: "Крим наш!". Саме тоді я зрозуміла, що це початок війни. Друг, розумна людина, знаний на весь світ професор, не повірив мені: яка війна може бути між братами?!

На другий день я поїхала з Москви, сказавши йому: мабуть, бачимось востаннє. Так і сталося. А вже в Україні я довго не могла зрозуміти, чому ми не називаємо війну війною.

Реклама:

Так народилася Мальва

Наприкінці липня 2014-го року волонтерка Людмила Менюк готувалася до чергової поїздки на фронт.

Після початку АТО разом із тисячами волонтерів вона закуповувала все – від приладів нічного бачення до шкарпеток для бійців добровольчих батальйонів, які воювали на сході України. А поверталися або в трунах, або контужені, поранені й безправні. Вони мали право проливати кров, але не могли отримати статус учасників бойових дій і будь-яку допомогу від держави.

В липні 2014-го, разом із сином Людмила створила правозахисну організацію солдатських матерів "Мальва". Назву запропонував Станіслав.

– Я тоді знала лише те, що є така квітка, тож нехай буде "Мальва". Згодом мені розповіли про традицію: жінки, чиї чоловіки і сини загинули на війні, садили біля хат мальви.

Назва цієї квітки згодом стане позивним Людмили.

В середині липня 23-річний Станіслав пішов добровольцем у штурмовий батальйон "Айдар". До того в цей підрозділ Людмила часто приїжджала як волонтерка.

27 липня Людмилі зателефонували побратими сина і розповіли, що під містечком Лутугине на Луганщині в бою загинули 12 айдарівців. Вона запитала: хто? Серед інших почула ім’я сина.

Побратими попросили її до офіційного повідомлення не говорити про загибель Станіслава його батькам.

– Вони знали мене лише як Мальву. І не знали, що я мати Станіслава Менюка.

За кілька днів Станіслава ховали в рідному Гайсині. В закритій труні. Ідентифікувати його змогли за хрестиком, який Людмила подарувала сину напередодні того, як він пішов служити.

Реклама:

Жіноче обличчя війни

В січні 2016-го на той час 50-річна Мальва підписала свій перший контракт із ЗСУ. Служити пішла в "Айдар" – туди, де воював її син. Для побратимів вона стала "мамою Мальвою".

– Дуже хотіла стати сапером. Але мені сказали: "Мальво, ні, у тебе в сім’ї є загиблий".

Спершу служила діловодом, але недовго. Менше ніж за рік стала головним сержантом штурмової роти.

Саме тоді усвідомила, що інтуїція на війні не менш важлива, ніж фізична сила, тактичні навички і вміння поводитися зі зброєю.

2016-й рік, бліндажі другої лінії оборони під Новомихайлівкою. Наче не найпекельніша ділянка фронту. Але саме тут Мальва відчула, що разом із побратимами має негайно залишити це місце.

– Кажу командиру: "Тут буде біда якась. Щось не те". Він спочатку впирався – каже: "Та нічого тут не буде, до першої лінії далекувато, кілометри три". Але я його таки дістала – перемістилися, а ввечері прилетів "град" прямо по бліндажу, де ми мали бути.

В "Айдарі" Мальва відчула, що таке військове братерство.

– Людина, яка не була там, ніколи не зрозуміє відвертості, коли ти не боїшся бути смішним. Або коли, не соромлячись, зізнаєшся, як тобі страшно.

Я зараз стримую себе, щоб з вами спілкуватися без брудних слів, як зазвичай ми кажемо. Військовий може сказати: "Пи*дець, як мені зараз страшно", але це не значить, що він боягуз. Ти йому відповідаєш: "Мені теж страшно, бл*дь, але ж ми такі круті".

Реклама:

В котлі війни згорає багато чого. Зокрема те, що отруює в мирному житті. Наприклад, ейджизм, принаймні у ставленні до побратимів.

– Ми були в бліндажі, а поряд падали "піони". Страшно так, що вмерти можна лише від цих вибухів і вібрації землі від них. Дивлюсь, мій побратим ну дуже вже сумний. Питаю: "Що трапилось?". Говорить: "З мамою поговорив, у неї вже якісь вікові маразми".

"А скільки твоїй мамі?" – "43". А мені на той час було років на 10 більше. Кажу: "Еее, ти чуєш?". Він мене обіймає за плече: "Мальво, та що ти порівнюєш, ти ж моя посестра".

Невдовзі в "Айдарі" Мальва зробила карколомну військову кар’єру – 2018-го очолила бронетанкову службу батальйону. Охочих обійняти цю посаду було небагато – підрозділ майже постійно перебував на передовій, де весь час доводилося ремонтувати й евакуювати підбиту і пошкоджену техніку.

Попри відсутність військової освіти й офіцерського звання, опинилася на офіцерській посаді. В її підпорядкуванні була вся техніка і всі бойові екіпажі – до 500 осіб

Її улюблена історія тих часів про те, як вона вперше керувала завантаженням бронетехніки на залізничні платформи і десь загубила спеціальну фарбу для розмітки. Довелося замість неї використовувати губну помаду. Кажіть після цього, що у війни не жіноче обличчя.

В кінці 2019-го "мама Мальва" потрапила до шпиталю після чергового прильоту мін. Забій серця, контузія. Після кількох місяців реабілітації її комісували за станом здоров’я.

Далі було повернення до цивільного життя і ще одна вища освіта. До дипломів теплоенергетика і педагога додався третій – практичного психолога. І, звісно, була ломка людини в пікселі, яку хвилею занесло в цивільне життя після років на війні.

– Всі мої друзі, подруги, які не були військовими, волонтерили. Це точно не "випадкові" люди. Але навіть вони не розуміли, коли я говорила, що велика війна може прийти в будь-яку мить, треба готуватися. Дехто посміхався, думав, ну, що поробиш, психотравми, ПТСР, вона скрізь бачить війну.

А далі настало 24 лютого клятого року.

Реклама:

Мальва в пікселі й Мальва в сукні

О 7-ій ранку 24-го лютого 2022-го Мальва разом із колишніми побратимами, учасниками АТО, стояли в черзі до військкомату в Гайсині. Їй відмовили – куди з інвалідністю 2-ої групи на війну.

Але хто зупинить Мальву, час якої настав. Вона з вітерцем проїхалася порожніми трасами аж до Києва, коли дороги в інший бік – на захід країни – перетворилися на суцільну пробку.

Зрештою в середині березня Мальві вдалося мобілізуватися через Печерський військкомат Києва.

Так вона стала добровольцем 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони – спочатку як старший бойовий медик роти, а згодом – старший сержант із матеріально-технічного забезпечення. Її цариною стала логістика – доставка боєприпасів, озброєння, амуніції, їжі, води на найгарячіших ділянках фронту.

Разом зі своїм підрозділом вона останньою евакуювалася з Сєвєродонецька.

Потім був Бахмут – 64 дні інтенсивних контактних боїв у місті і навколо нього. Вона і тепер пам’ятає відчуття майже невідворотної смерті.

Того дня вони їхали машиною, мости уже були зруйновані, але залишилося кілька польових доріг, які прострілювалися росіянами. Тоді вона зрозуміла, що смерть десь поруч. Навіть встигла сповідатися в якомусь шепотінні. За хвилину постріл. Врятувало їх лише те, що в той момент вони проїжджали повз уламки якогось стовпа – вони й узяли на себе удар вибухової хвилі.

Одного разу в Бахмуті, коли Мальва бігла на позицію, почався обстріл. Вона впала на землю, щоб сховатися за якимсь горбком, щоб не зачепило уламком від снаряду.

Згодом, піднявши очі, вона зрозуміла, що життя їй вберегла могила дворічної дівчинки – Світлани Остапченко, яку поховали у дворі цього будинку.

– Людина на нулі – це завжди на межі можливостей. У тебе просто в якийсь момент немає сили, потім вона знову з’являється, відкривається 2-ге, 5-те, 125-те дихання, і ти щасливий від цього. Ми стаємо залізними, але лише на деякий час.

Коли ми їхали колоною з Донеччини на ротацію, на заправках зупинялися каву взяти. І вже на другій зупинці я не змогла вийти з машини.

Вже потім з’ясувалося, що у мене практично зруйнований суглоб руки. Доктор у шпиталі каже: "Ви маєте чітко пам’ятати день і навіть час, коли це сталося, бо це страшний біль, який неможливо не помітити". Кажу: "Докторе, я це зрозуміла, лише коли ми їхали на ротацію і я не змогла ані стаканчика взяти в праву руку, ані цигарку закурити".

На відміну від багатьох жінок Мальва не відчувала у війську гендерної нерівності. Каже, насамперед тому, що їй щастило з командирами.

– Але є важлива річ, про яку необхідно говорити. У військових шпиталях має бути більше гінекологів. Справа в тому, що коли людина бере участь у страшних боях, виділяється багато адреналіну. І після цього у багатьох моїх посестер порушився менструальний цикл і більше ніколи не було місячних. Отже, вони ніколи не зможуть народити дітей. Це є великою проблемою. І це вже історія не лише про теперішнє, а й про майбутнє України.

Людмила Менюк: Травми, контузії відчуваємо уже тоді, коли опиняємося в умовно безпечному місці

Після Бахмута Мальва на три з половиною місяці потрапила в шпиталь. А в серпні 2023-го після ВЛК її "списали" і зняли з військового обліку.

Прошу її зіграти в гру "знайдіть 10 відмінностей" – між Мальвою в пікселі і Людмилою Менюк у сукні.

– Колись думала, що я однакова, незалежно від того, в що одягнена, але наразі справді цих двох людей розрізняю.

Мальва в пікселі зосереджена, дисциплінована, супервідповідальна, чітко знає, чого хоче, і не знає, що таке "неможливо". Коли йдеться про побратимів, вона готова всіх порвати, аби вони мали чим воювати. Інколи на рівні інстинктів – захистити своїх.

А Мальва в сукні – це жінка, яка дозволяє, щоб про неї піклувалися, якій подобаються домашні справи. Більш турботлива, більш жіночна.

"Особисто мені, Мальві, потрібні боєприпаси, ракети, літаки"

Війна не робить нас кращими. Війна не робить нас гіршими. Війна лише виштовхує на поверхню найкраще і найгірше, що є в нас. В дзеркалі війни кожен може побачити себе справжнього, якщо має на те сміливість.

– Я не розумію, як вижила, – розповідає вона УП. – Але скажу страшну річ: дякую Господу за всі ці випробування.

Війна навчила мене просити пробачення і пробачати. Бо можна не встигнути цього зробити.

Завдяки війні зрозуміла, що я особистість. Не краща за когось, але й не слабка.

Я стала чутливішою, уважнішою до людей.

Після двох реабілітацій я нарешті навчилася плакати. Коли мені сумно, в мене сльози. Раніше такого не було.

Війна забрала в мене молодшого сина, але я знайшла на фронті велику родину – десятки синів і дочок.

Після повернення до цивільного життя Мальва відкрила в Гайсині приватний кабінет психолога. Такий специфічний бізнес, куди вкладаєш більше, ніж отримуєш. Військовослужбовцям, ветеранам, сім’ям загиблих і безвісти зниклих вона допомагає безкоштовно.

Мальва: Війна дала мені розуміння: якщо залишилася живою в тому пеклі, я не маю гаяти відпущений мені час

Останнім часом разом із побратимами і посестрами вона розповідає світу про війну в Україні – про те, як вмирають міста і гинуть найкращі люди через те, що не вистачає зброї. Цього року Мальва виступала в Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі.

В США вона зустрічалася з тамтешніми ветеранами війн. Колишні морські піхотинці після її розповідей плакали. І казали: "Ми не знаємо, що б робили на вашому місці, якби не мали підтримки артилерії". Вони не розуміють, як можна пораненого побратима на велику відстань тягнути на собі, бо впевнені, що для евакуації має бути гвинтокрил. Ми живемо в іншому вимірі. І війна наша йде в іншому вимірі.

– Після моїх виступів вони дякують, інколи виправдовуються, буває, жаліються на своє безсилля або навпаки – говорять, що докладуть всіх зусиль, щоб нам допомогти. Інколи підходять і говорять, яка я крута. Яка я крута? Ніякої тут крутизни немає. Просто треба допомогти моїм синам і дочкам.

Особисто мені, Мальві, потрібні боєприпаси, ракети, літаки. Я маю це зробити для своїх дітей.

Часто питаю себе: для чого Господь зберіг мені життя? Може, для цього? Я не знаю.

А ще окрім боєприпасів, ракет і літаків 59-річній Мальві сьогодні потрібна англійська. Щоби швидше достукатися до тих, від кого залежить життя її побратимів на фронті.

– Могла б сказати: мені вже стільки років – яка мова?! Але я маю це зробити.

Фото сина та шкарпетка онука були з Мальвою на найгарячіших ділянках фронту

З 2014-го в наплічнику Мальви, де б вона не була, лежать фото її сина Станіслава і маленька шкарпетка онука. Зараз онук має 39-ий розмір взуття.

Десять років його бабуся на війні.

Михайло Кригель, УП

Wiki